Якщо поглянути на духовність українського суспільства, то перше, що падає в очі - це стан нашої моралі, яка перебуває в повному занепаді. Насамперед, це стосується низького рівня національної самосвідомості, зміщення життєвих орієнтирів людей з духовної в матеріальну сферу, розпусти, алкоголізму, наркоманії, невміння адекватно сприймати інформацію тощо.

Пропонуємо вашій увазі уривок з інтерв'ю в Мирослава Поповича газеті "Експрес" від 24-31 травня 2007р.№74 (3396):

"- Знаєте, я час від часу буваю у Франції. І якось мене французи запитали: "Що нового ви помітили в нас?"Я делікатно відповів  "Дуже багато африканців". А мені на те: "Це не африканці вони французи, тільки чорні!"

Україно моя! Моя Київська Русь!

Твоїй долі нескореній

Я з любов'ю вклонюсь!

І Тарасові славні повчання

Зворухнуть і розбудять в мені

Недоторкані вічні бажання.

Після здобуття Україною державної незалежності пройшло п'ятнадцять років. Сподівання українців на швидкі позитивні зміни в духовному та соціальному не справдились. За логікою ми мали б зайняти одне з провідних місць у всіх сферах життя поряд з іншими країнами світу, оскільки наш народ має багатющу духовну та матеріальну спадщину, напрацьовану багатьма поколіннями наших предків на протязі віків.

Постановка проблеми.Різним чином можна класифікувати мотивацію вчинків спільнот та особистостей. Для цілей нашого розгляду підходить поділ мотивації на мотивацію процесу та мотивацію кінцевого результату; мотивацію досягнення успіху та мотивацію уникнення невдачі: мотивацію повноцінного буття та мотивацію виживання. На наш погляд другий складник кожної із вищеназваних дихотомій передбачає привласнення та трансформацію у смисл індивідом дефіцітарної вартості, орієнтованої на збереження рівноваги із світом, і не передбачає як ризику, так і поступу;

У осінньому небі летів ключ гусей, сумними горловими звуками привертаючи до себе до себе увагу невеликої(!) кількості людей, які холодного жовтневого дня прийшли на своєрідну прощу до Вовчака...

Давно згасли передвиборчі баталії, майже беззвучними стали обіцянки "народних" і всіляких інших рівнів депутатів, стосовно відродження України. Багатьом "патріотам" стало не до України, а багатьом до неї насправді й зовсім ніколи не було справи... Не до боротьби, не до вшанувань Героїв... Наразі вони борються за своє місце під сонцем.

Між такими уявними спільнотами як етнос і нація є суттєві відмінності, хоча це різні ступені розвитку одного народу. Витоки українського етносу губляться у віках, бо постав він в історії спонтанно та поступово. Однією із суттєвих ознак етносу є самоототожнення себе його членами на основі переживання подібності стереотипу поведінки та на підставі оцінки цієї схожості представниками сусідніх етносів.

Нація є категорією авторською. Етнічна еліта творить якісну культуру і національну ідею, в якій проповідує єдність долі представників етносу і, при умові осягнення національної держави, щасливе майбутнє. Творцем української нації став Тарас Шевченко.

Сьогодні, 16-й раз в Незалежній Україні ми відзначаємо свято Покрови Пресвятої Богородиці - День народження Української Повстанської Армії. Гірко і боляче, що ми, нащадки тих славних українців, які віддали своє життя за Україну, не змогли домогтись визнання їхніх заслуг перед Україною.

Ще на початку 90-х ми сподівались, ми вірили: здобудемо Україну - і ті герої 40-х будуть пошановані, на їх подвигах буде виховуватись молоде покоління, вони стануть взірцем патріотизму та любові до своєї Батьківщини. Але не так сталось, як гадалось.

Сьогодні, напередодні виборів, загострилася політична боротьба. Між НСНУ та БЮТ точиться словесна перепалка про те, хто з них, після виборів, створить більшість з Партією регіонів у Верховній раді. Пора - ПРП збирає підписи за об'єднання - бутафорія, бажання привернути до себе увагу. Мені дивно й боляче чути про можливість створення такої коаліції. Але, на жаль, це є реальністю. Я запитую, чиї інтереси відстоюватиме ця "більшість"? Очевидно, що не простого українця. Дуже боляче, що на 16-му році незалежності України ми думаємо як би її не втратити. Ми пам'ятаємо польський та російський окупаційні режими, які випали на долю України... То, можливо, вже досить?

В черговий раз нам - українцям необхідно робити вибір. На тлі всього розмаїття програм партій та блоків Всеукраїнське Об'єднання "Свобода" Олега Тягнибока, пропонує національну, ефективну та реальну програму дій. Найголовнішим завданням для нас є згуртування українців навколо Української національної ідеї - побудови і розвитку України.

Сотні років у нашій Хаті намагались збудувати московщину, а сьогодні нам наввипередки пропонують хто СНД, хто якісь "регіони". Нам не потрібно чужого ! Та й свого ми не віддамо! Ми маємо своє!

Мене завжди турбувало і турбує двоє запитаннь: "Чому працьовиті та розумні українці на прекрасній і багатій Богом даній землі мучаться, а не живуть на рівні розвинених європейських націй?;" " Яке ж покоління українців запанує у своїй сторонці?" Відповідь на ці кляті запитання спочатку пошукаємо у відповідності вчинків пересічних українців словам Державного Гімну України: "Душу і тіло ми положим за Нашу Свободу і докажем що ми, браття, козацького роду". Те що не всі наші предки клали душу і тіло за Нашу Свободу засвідчує наша історія, яку без сердечних ліків читати неможливо.

Менше місяця відведено Долею українцям для того, щоб 26 березня 2006 року зробити правильний вибір в ім'я суверенної і незалежної України. Вибір - в ім'я українців, які були, є і вічно мають бути істинними господарями своєї, Богом даної країни.

Про зустрічі волинян із першою п'ятіркою кандидатів у народні депутати ВО "Свобода", про специфіку волинської виборчої кампанії-2006, про засадничі аспекти передвиборчої Програми Волинської обласної організації ВО "Свобода", про плани на майбутнє - розмова з головою Волинської обласної організації ВО "Свобода" Анатолієм Вітівим.

В липні цього року минає 17 літ, коли ми з вами вперше за багато років наважилися відкрито заявити про своє право на гідне життя на своїй землі. Перший масовий протест проти замовчування і брехні, що панували в тодішній нелюдській тоталітарній системі, яка відживала своє, відбувся на Замковому майдані 23 липня 1989 року.

Пригадаймо. Волинь тоді завирувала мітингами, демонстраціями, запальними дискусіями прямо на вулицях та площах. Перші несанкціоновані мітинги в Луцьку, синьо-жовті прапори над головами людей на вщерть заповнених Замковому та Театральному майданах, маніфестації й пікетування, живий людський ланцюг на вулицях міста.

22 листопада Україна відзначатиме роковини Майдану... Роковини, які б мали бути Першою річницею початку феномену відродження України. Натомість, переважно, спостерігається інший феномен - цвіт помаранчевого Майдану опадає, а в душах українців, замість ейфорійного піднесення, все частіше шарудить листопад втрачених сподівань.

Минув майже рік з того вікопомного моменту, як свідоме українство, тамуючи подих, прислухалося до гасел, що лунали з Майдану: "Бандитам - тюрми!", "Україні - чесну і прозору владу!", "Реприватизація!" (повернення народу награбованого кучмістсько-олігархічним режимом), "Притягнення до відповідальності фальсифікаторів виборів-2004" тощо.

Свій виступ хочеться розпочати словами відомої української письменниці Ліни Костенко, котра декларуючи власну позицію українського патріота, заявляє: "Хто вам сказав, що я повинна встати з колін, я ніколи не стояла на колінах, а ті, хто стояв, нехай і піднімаються".

Звичайно, донедавна так могла сказати невелика когорта справжніх українців, справжніх патріотів, котрі на весь голос могли заявити власну позицію. Проте так не могла сказати переважна більшість простих, звичайних людей тієї країни, що звикла бути під владою тиранів, що постійно намагалась звільнитись від будь-яких впливів, зокрема сусідніх імперій.

Не можна не погодитись з думками постійного дописувача "Слова правди" Олексія П'ятохи, викладеними у матеріалі "Нащо нам позичена мова?" (11 серпня ц. р.) Як це не прикро і не абсурдно, на 14-му році Незалежності проблема функціонування української мови продовжує лишатись актуальною. Я солідарний з паном П'ятохою у несприйнятті позиції лідера СПУ О. Мороза, про що неодноразово заявляв, зокрема і на сторінках "Слова правди". Проте, панове, невже чогось іншого можна було очікувати від адептів марксистсько-ленінської доктрини?

Багато загарбницьких орд прокочувалось українською земпею. Одні зазіхали лише на її багатства, інші - й на душу місцевого люду, намагаючись спотворити її, переінакшити на свій лад. Та все ж, дух українського народу лишився незнищеним. Раз по раз українці піднімались на боротьбу в ім'я збереження роду. Останній яскравий приклад - Помаранчева революція, яку по праву можна назвати національною.

Безперечно, в цих подіях брали участь люди різних переконань, подеколи ідеологічно протилежних, але головною складовою стали патріотичні сили. Протистояння відбувалось між проросійським і проукраїнським кандидатом. "Україні- українського Президента!" - під цим гаслом боролись прихильники Віктора Ющенка...

28 червня 1996 року Верховна Рада прийняла Конституцію України, але, на жапь, вона не сповна відобразила інтереси корінної нації. Зокрема, термін "український народ" було замінено на "народ України", а з паспортів вилучено графу про національність.

Чому і для чого це робилось? Очевидно, для того, щоб нівелювати саме поняття "нація", щоб замість одного безнаціонального конгломерату - "радянський народ" створити інший - "народ України"; щоб не виникало запитань: чому представники однієї нацменшини представлені у владі, бізнесі, медіа у кільканадцять разів більшому обсязі, ніж ця нацменшина складає кількісно в суспільстві, адже - усі "українці", а хто якого походження - спробуй розберись, коли це ніде не задокументовано.

Війна - це біль і страждання людей, це важка, брудна робота, Для радянської системи Друга світова або Велика вітчизняна війна - це засіб пропаганди керівної і спрямовуючої ролі Комуністичної партії, це найбільше виправдання її існування. При цьому, як писав російський письменник Віктор Астаф'єв, горами брехні маскували гори трупів. Сьогоднішня путінська Росія продовжує ці традиції, розкручуючи на повну потужність пропагандистський маховик довкола 60-річчя Перемоги.

За нової влади при керівних посадах будуть нові обличчя! Потрібність і правдивість цієї тези Віктора Ющенка сьогодні навряд чи хтось із людей мислячих стане піддавати сумніву. Однак у нас на Волині знову піднімають голови ті, кому у звільненій від комуністичних пут Прибалтиці в першу чергу заборонили обіймати керівні посади.

У пам'яті волинян ще зовсім свіжі події, пов'язані з ганебними діями окремих керівників колишньої Ради федерації профспілок області, що вирішили підіграти "найдостойнішому" кучмівському наступнику із "зеківським" минулим...

Нарешті завершилася затяжна і драматична історія президентських виборів в Україні 2004 року. Відчайдушні намагання переможеної сторони відтягнути перехід влади до новообраного Президента дуже схожі були на пародію того, що відбувалося після 21 листопада.

Ще можна дискутувати: спроба просування Януковича в президенти - нахабна впевненість владоможців у цілковитому маніпулюванні українським суспільством, в тому, що вони зможуть протягнути будь-кого, хоч орангутанга, а чи свідомий намір остаточно принизити країну таким одіозним президентом, багатоходова комбінація, у якій Янукооич мав "спалити і себе, і Ющенка.

Зазвичай, поза виборчими кампаніям, місцеві представники так званих центристських, пропрезидентських сил не надто активні у пропаганді своїх ідей. Очевидно, в цьому і немає особливої потреби, коли з руках у них абсолютна більшість центральних ЗМІ. Та й про якісь ідеї тут не йдеться, адже ці партії насправді є лише частинами політично-фінансових груп. Однією з таких є і "Трудова Україна", представники якої своїми публікаціями у "Слові правди" дещо змінюють вищезгадану тенденцію.