 22 червня 1941 року... Практично кожному відома ця дата, що вкарбовувалася у нашу пам'ять ще з шкільної лави - день, коли Друга світова з усім розмахом почала свій кривавий бенкет на українській землі. Землі народу, й без того мордованого різними окупантами. Для однієї частини того народу, зтероризованої, із начисто заміненою більшовицьким режимом свідомістю, та війна стала війною за "вєлікую савєцкую родіну". Для іншої ж - жорстокою і самовідданою боротьбою за порятунок своєї нації, боротьбою за втілення найсвятішої мрії - мрії про Волю і власну Державу.
Але як так сталося, що майже нікому із сучасників не відомо про інше 22 червня, цього разу - 1944 року. Тоді в столиці "совєтської" імперії на папір лягли рядки, які стали страшним вироком для цілого народу? Чому нині, під час відзначення чергових роковин початку "вєлікай атєчєствєннай" нікому з можновладців на думку не спадає згадати цей чорний день, що поклав початок стражданням сотень тисяч українців? Кому хочеться стерти пам'ять про жахливий злочин, який став кульмінаційним моментом кривавої комуністичної вакханалії на щойно "визволених" землях України? Приказ № 0078/42 22 июня 1944 года г. Москва ПО НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СОЮЗА И НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ ОБОРОНЫ СОЮЗА СССР Агентурной разведкой установлено: За последнее время на Украине, особенно в Киевской, Полтавской, Винницкой, Ровенской и других областях, наблюдается явно враждебное настроение украинского населения против Красной Армии и местных органов Советской власти. В отдельных районах и областях украинское население враждебно сопротивляется выполнять мероприятия партии и правительства по восстановлению колхозов и сдаче хлеба для нужд Красной Армии. Оно для того, чтобы сорвать колхозное строительство, хищнически убивает скот. Чтобы сорвать снабжение продовольствием Красной Армии, хлеб закапывают в ямы. Во многих районах враждебные украинские элементы преимущественно из лиц, укрывающихся от мобилизации в Красную Армию, организовали в лесах "зеленые" банды, которые не только взрывают воинские эшелоны, но и нападают на небольшие воинские части, а также убивают местных представителей власти. Отдельные красноармейцы и командиры, попав под влияние полуфашистского украинского населения и мобилизованных красноармейцев из освобожденных областей Украины, стали разлагаться и переходить на сторону врага. Из вышеизложенного видно, что украинское население стало на путь явного саботажа Красной Армии и Советской власти и стремится к возврату немецких оккупантов. Поэтому, в целях ликвидации и контроля над мобилизованными красноармейцами и командирами освобожденных областей Украины, приказываю: 1. Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов. 2. Выселение производить: а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев; б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации; в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии; г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии. 3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль: а) завести в особых отделах специальные дела на каждого; б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел; в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев. 4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД. Приказ объявить до командира полка включительно. Народный комиссар внутренних дел Союза ССР БЕРИЯ Зам. народного комиссара обороны Союза ССР, маршал Советского Союза ЖУКОВ ЦДАГОУ, ф.1, оп.7, спр. 997, с.91 "...Це було 21 жовтня 1947 року о 4 годині ночі.Все спало мертвим сном - люди, птаство, тварини, земля. Тільки енкаведисти, "стрибок" і ми стояли при світлі лампи... - Чого стали? Збирайтеся! Ми взяли подушку, рядно, вінок цибулі, три хлібини, банку олії. Ось усе, що було тієї ночі на кухні... ...Ми стояли серед подвір'я, в оточенні енкаведистів і "стрибків". На нас дивилися автомати... Враз почула лемент, крики, плачі у селі. Люди прощалися з ріднею...". Таким був перший крок до пекла в житті тоді чотирнадцятирічної Лідії Бондарук-Митюк, яка, разом із батьками, пройшла усі його кола - і таки вижила. Пережила усі нелюдські випробування, що почалися того осіннього ранку. Вижила на зло лихій долі, щоб таки повернутися до рідного краю, щоб згодом стати ще одним свідком страшного злочину, скоєння якого так ненав'язливо змушують нас забути. "...Гірше було, коли хтось віддавав Богу душу. Стукали у двері, гукали конвоїрам за померлих. Проходила доба, друга, перш ніж відкриють двері і заберуть покійного. Від свіжого повітря, бувало, люди втрачали свідомість... Ми просили, шептали, криком кричали: - Дайте води! Во-о-о-ди-и-и! Всі вагони, усі потяги від Луцька до Сибіру стогнали! ...На одній із станцій нам подали трохи води. Через віконце вгледіли інший потяг. Люди подавали нам звістку: - Ми - зі Львова! - А ми - тернопільські! - Тут Рівне!.. - А ми із Луцька! - гукали їм у відповідь. До Сибіру везли всю Україну...". Ці невеличкі уривки зі спогадів однієї людини не можуть, звичайно, уповні передати усієї гіркоти болю від втрати рідної землі, втрати рідних людей, усього того приниження, якого довелося зазнати. Чим виміряти сльози, піт і кров, що пролились у чужу землю? Як можна виміряти усю глибину страждань та важкість випробувань, що випало пережити тоді одній лише людині? А скільки їх було, таких родин? Скільки було всіх тих, кого як худобу, везли в напханих "по саме нікуди" товарних вагонах, удобрювати собою землю Сибіру? Одних везли за те, що були "під німцями", інших - бо чинили спротив усім окупантам і не хотіли бути рабами. Везли, бо у Москві когось не влаштовував сам факт існування Українців, яких врятувало тільки те, що, як сказав Хрущов на ХХ з'їзді партії: "Не було їх чим вивезти!". Нині ж, після стількох років незалежності, про цей відтинок нашої історії можна почути лише з уст свідків тих подій. А їх лишається усе менше... Якщо питання Голодомору тепер піднято на рівні Президента, то про насильне виселення Українців з їхньої власної землі, яке було наслідком наведеного вище "наказу", просто не згадують. Не знають - чи не хочуть згадувати?! Запитайте у школяра, студента - що йому відомо? А нічого! Або - майже нічого... Запитайте у знайомого, у перехожого на вулиці - результат буде невтішним. Тепер запитайте у себе: кому потрібно, щоб ТАКЕ забулося? Не треба бути ані великим політиком, ані великим істориком, аби знайти відповідь на це запитання. Треба тільки мати очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути, - хто, надриваючись від крику, заперечує факти злочинів проти української нації. По-перше, ті, хто є ідейними нащадками злочинців, кого мучить непоборна ностальгія за величезною машиною смерті та гноблення, якою був лихої пам'яті "Савєцкій Саюз". По-друге - оті духовні і моральні каліки, неукраїнці та "хохли", які в переважній більшості нині керують (чи то пак гендлюють) Україною, доля якої обходить їх не більше, ніж розвиток гірсько-лижного спорту десь в Південній Африці - "комуно-модифікований" продукт того "Саюза". Саме їм вигідно, щоб Українцям "відбило" пам'ять! Бо ж саме пам'ять є одним із складників, що робить людину людиною. Саме хороша пам'ять допомагає вчитися і не повторювати помилок минулого. Націю, яка пам'ятає свої трагедії і своїх Героїв, свої поразки та перемоги - таку націю не можна буде більше загнати до "стійла" і знов перетворити на бидло. Цього й бояться ті, хто докладає усіх зусиль, аби зупинити процес повернення пам'яті Українському народові, бо це принесе їм погибель! Будь-який злочин має каратись. А злочин проти нації не має строку давності. І ми повинні докласти усіх зусиль, щоб винуватці та їхні послідовники стали перед судом. Перед людським судом, бо в Божий вони не вірять. Якщо ж ми цього не зробимо - будемо зневажені нашими дітьми, онуками і правнуками, та й цілим світом. 22 червня 1944 року... Я не закликаю нікого до плачів - плакальників і плакальниць, які обливають рясними сльозами вишиванки, у нас вистачає! Але Пам'ять - свята. І якщо ми хочемо позбавитися від скверни, маємо вживати її як Причастя, пропускаючи крізь серце і душу. Тоді прийде виразне усвідомлення: Україні потрібні Воїни, аби більше не було у нашій історії таких дат! І ми не маємо права це забути. Мусимо бити в усі дзвони, щоб не забути і не допустити повторення. Мусимо бути сильними, бо як казав наш славетний Іван Мазепа: "Тільки през шаблю маєм права!". Костянтин Гребенко, член Луцького міського комітету ВО "Свобода" | 
