У наш час, сповнений з'явами багатьох несподіванок, питання елітарності постає щораз із більшою актуальністю та "необхідністю знати своїх героїв ув обличчя", як тепер модно говорити. Прикладом цього є телепередача "Свобода слова" Савіка Шустера, у якій зараз із нетерпимою цікавістю та оптимізмом духу спостерігаємо за проектом "Великі українці". За надзвичайно високою елітарністю та культурою наших чиновників можна спостерігати не лише у "Свободі..." на телеканалі "Інтер", а, наприклад, і у Верховній Раді за трибуною або ж прямо зі своїх місць, коли депутати навіть за допомогою двох-трьох слів здатні багато довести людям і "віднести себе до вищої верстви суспільства, яка відрізняється своїм розумом та здібностями". Але зараз не про це. Та оскільки нашим діячам політики відведено таку важливу місію спробувати виокремити із багатьох людей різних епох - найвидатніших, найдостойніших, великих українців, яких, на мою думку і радість, я можу пригадати чимало, то мене, як сучасну українку, стало цікавити інше питання: а чи є серед нас такі люди, які мають право носити звання великих? Мудро підказує мені одна сентенція,  що нація живе доти, поки народжує героїв, і вмирає тоді, коли за неї нікому вмерти. Оскільки ми вже з вами живемо не так мало літ, то і героїв мали мужніх, які за нас віддавали життя. Та що ж маємо тепер, у наші часи, коли нас мирять і "з'єднують" через мову, віру, переконання щодо історії... Інколи навіть моторошно слухати про той уявний кордон-символ, що ще, напевно, залишився із СРСРії  та ділить Україну навпіл, немов шматок пирога. Виходить, що роки біди, протягом яких наша нація була розтята поміж хижаками із усіх сторін, ще не навчили нас бути  зібраними в один вінок, в одну сім'ю навіть дотепер. Чи ж є тоді такі герої поміж нас, дії яких через десятки-сотні літ наші нащадки оцінюватимуть як зразок і братимуть із таких людей приклад? Чи маємо ми таких діячів, справи яких є корисними, щирими та зразковими, а вся їх духовність, зібрана воєдино,  могла би перебороти усі пороки сучасного хворого суспільства?

Звичайно, у наш час знайдеться певна кількість людей, яким гучномовці співатимуть-волатимуть славу, на їх честь - свята, ювілеї та поклони. Та я не впевнена, чи усвідомлює мій український народ, за якими ж критеріями маємо ми робити той відбір справжньої елітарної верхівки. Латиняни - мудрі люди - мені підказують, що longa est vita, si plena est, тобто життя тоді довге, коли воно активне. І тому я усвідомлюю, що не важливо знати, скільки років прожила людина, щоби судити про її справи, а важливо знати, навіть бачити ті справи, аби тримати у пам'яті згадку про мій зразок для наслідування. Я щаслива, що колись відкрила для себе таку постать як Олена Теліга, яка прожила, до речі, 35 років мук, поневірянь та страшну смерть у Бабиному Яру, а для України і для мене подарувала себе як зразок нескореності духа та сили волі. Народившись у Петербурзі, була щирою українкою; у роки війни із Уласом Самчуком повертається на Україну, а відтак - на загибель; поінформована про арешт на Спілку письменників, яку очолювала, вона не зрадила своїх друзів, прийшла свідомо на смерть, а у її камері після розстрілу гестапівцями знайшли напис: "Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга". Зверху був викарбуваний тризуб України. Ці поодинокі, проте значущі факти із життя цієї жінки говорять лише про одне: можливість дихати вільним повітрям нами, українцями, - це заслуга і Олени Теліги. На щастя, таких свідомих людей можна пригадати немало, а чи знайдемо близьких духом зараз? Оглядаючись на суспільство, мені здається, що переважна більшість нашої еліти займається пустими справами - "мискоборством" (як визначила такий процес Ліна Костенко в одному зі своїх творів). Ми з вами уже в котрий раз помиляємося, бо ж вважаємо елітарними лише тих, хто щоразу майорить, немов безсилий прапорець від подиху вітру, на показах моди, хто з'являється на форумах лише через те, що там збереться безліч ЗМІ, хто приходить на виставки тому, бо в галереї виставляють його власність, придбану, можливо, не за власні кошти... І все. А підіть до театру! Кого там можемо побачити: кілька справжніх знавців та поціновувачів мистецтва Мельпомени, а всі інші - купка студентів, яка за присутність отримає залік "автоматом" та  кілька людей, які, певно, зайшли перечекати холодну зливу чи утекти від колючого морозу!

А яка справа із книговиданням? Мій добрий знайомий, що має Божий дар промовляти словом, мусить те слово на папері везти аж у місто Луганськ, позаяк тут, на Західній Україні таких можливостей (найголовніша із яких - фінансова) не має! Лише дурненький українець тішиться, що може купувати книги, яких у продажу є безліч (порівняно із колишніми дефіцитними часами)! І лише мудрий українець буде занепокоєний, бо ж сьогодні нас смачно годують чужомовною літературою, ще й писаною в оригіналі, ніби ми не маємо перекладацьких кадрів! Проте і перекладу не потрібно, аби зрозуміти, що ця література не варта поцінування! Бруд, брехня, убивства, насилля та зради - хіба до цього стільки років іде наш стражденний народ, вихований на українських казках, звичаях та традиціях, на творах Шевченка, Франка, Лесі Українки та десятків інших майстрів слова?!

А таких прикладів суперечностей у нашім цивілізованому житті можна знайти безліч!!! То де ж та еліта, яка би боролася проти таких несправедливостей поміж нас? Де ж ті, хто освітять нам шлях світлом правди та істини?! Народ чекає, бо вже давно маємо спрагу до чогось високого, більш вічного, ніж сама людина!

Важко називатися героєм, коли, звичайно, це не самовизначення, бо і таке буває у наш час! На щастя, ми не маємо панщини часів Шевченка, не маємо голоду 30-х рр., не маємо війни трагічних 40-х, а тому, аби тебе назвали великим, зараз не потрібно тримати зброю у руках чи бути "шпигуном" та здобувати важливу інформацію на ворожій стороні. Завдання зараз, у ХХІ ст. - набагато складніші, бо у давній сутичці лише дві сторони - своя і ворожа, а у наші дні світ настільки деформований, що вимагає від кожного жертв моралі, совісті, а найгірше - жертв духовності заради того, що купується брудними папірцями. Завдання ж нашої потенційної  еліти, на мою думку,  - знайти такий шлях, аби нехірургічними методами виправляти ці деформації на тілі держави, але не жертвами людських цінностей, а за принципом cogito, ergo sum, тобто мислю, а відтак існую.

Ірина Хілько,

ВО "Свобода"