Галасливе місто в обідню пору: усі кудись поспішають. Відразу потрапляєш у щоденну метушню, де серед безлічі перехожих помічаєш чимало молоді.. Натрапляю на кількох біля тролейбусної зупинки. Вони доволі галасливо вичитують приватні оголошення, яких там наклеєно чимало, переписуючи до своїх записників потрібні номера телефонів. Я теж прикипаю очима. Читаю одне з них: "На роботу потрібна молодь віком від 18 років. Досвід роботи необов'язковий. Зарплата висока". Набираю номер. Приємний жіночий голос запрошує (чи навіть припрошує) прийти на співбесіду. Записую адресу... Біля дверей уже сформувалась невелика черга. Галас, метушня - і нарешті потрапляю до кабінету директора. В моїй уяві відразу виникає постать огрядної особи старшого віку, відповідно одягнутої, з надзвичайно суворим поглядом. Хоча ні - на порозі стоїть молодий хлопчина, якому не більше і двадцяти трьох. Розповідає (російською, правда) про перспективи, високу заробітну плату, комфортний графік роботи, кар'єрне зростання. Здавалося б, усе чудово. Але все це він обіцяє - у майбутньому. Обґрунтовує тим, що нема практики, досвіду роботи. Далеке чи близьке таке майбутнє? А це уже гамлетівське питання, і відповідь на нього, на жаль,  не передбачена.

Інше оголошення знаходжу вже у газеті: "...надамо перевагу філологам, соціологам, психологам. Кар'єрний ріст. Високий заробіток". І знову надзвичайно приємний голос секретарки. Невелика черга, і нарешті запрошують на співбесіду. Усміхнена жіночка відразу починає монотонно розповідати про історію створення цієї організації, перспективи та інші абстрактні речі. Після десятихвилинної промови, запитує:  "Яка зарплата вас влаштує: 1000 у. о., 2000 у. о. чи 3000 у. о.?". Від таких цифр чи, можливо, від несподіванки, обертом іде голова. Без будь-якого досвіду роботи відразу отримувати такі гроші? Було б не погано... І поки збираєшся з думками, солоденьким голосом пропонує: "Придбайте у нас книжечку про основи менеджменту. Потім сформулюємо вам декілька питань. Конкурсна основа. І ви у нас працюєте, - додає (правда, уже не так пафосно), - а книжечка коштує усього 58 гривень. І це лише для вас така ціна...". До речі, у жодному з цих кабінетів ніхто так і не поцікавився оцінками у дипломі, чи хоча б запитати про його існування.

Досвід роботи є?". "Ні". "Ми тобі передзвонимо". Цей коротенький діалог - ще один варіант працевлаштування з промовистою назвою "Чекай дзвінка"...

Ось так. Провчився п'ять років - і тішся червоним дипломом, участю у наукових семінарах, круглих столах. Продовжуєш жити ілюзіями. Адже так не хочеться розуміти простої життєвої істини - ти нікому не потрібний. Продовжуєш блукати вигаданими лабіринтами, а, виявляється, є набагато простіші шляхи - знайомства, гроші. Інколи все (абсолютно все) вирішує один телефонний дзвінок. Відразу робота, кар'єра, висока зарплата - чого душа бажає. Ти хотів усе здобути самостійно. Вибач, але це вже романтика вчорашнього дня...

А що робить влада? Де її обіцяні ініціативні кроки назустріч молоді? Береш до рук міську газету і читаєш заголовки - виявляється, все чудово: в Луцьку нарешті відремонтували дороги (до речі, про якість цих доріг жодними словом не згадується), відбулась макроважлива  зустріч, чергова сесія... Влада працює. А ти тут з якоюсь нікчемною проблемою. Купуєш наступний номер газетних оголошень. І знову до праці... Телефон. Співбесіда. Черга. Обіцянки. Утопія. Телефон. І нарешті розумієш, що твоє життя владу не обходить. Це лише твої проблеми. Можливо колись. Хоча це теж утопія...

Аніта Сич