"Мова для нас, українців, - це не тільки засіб спілкування.

За сучасних обставин вона щось значно більше!

Для нас мова - це й пам'ять, і честь, і гідність, для народу нашого мова - це саме життя".

Олесь Гончар

Чиновникам сучасності з нагоди дня української мови та писемності присвячую...

Сотні літ у краї, що гордо зовемо Україною, існувала загроза нам, як титульній нації, яка має право на свою мову, честь, свідомість та гордість.  Ґвалтована не одним голодомором, численними указами, циркулярами, тисячами слідств із багатотомними справами, Україна на диво залишається при свідомості. Кажуть, за всю історію наша держава пережила 174! заборони  української мови. І це лише офіційно!  А скільки нас знищено "ліберальними" методами?! У 1937 р. була прийнята Конституція УРСР стосовно навчання у школах рідною мовою. Натомість у ті ж 30-ті рр. відбувається знищення українців отим шизофренічним керівником "могутнього союзу".

Роки незалежності. Мені пригадується Відкритий лист 1993 р. Івана Драча, Голови Української Всесвітньої Координаційної Ради,  до керівництва нашої держави, у якому наведено такі факти: кількість російськомовних державних шкіл в Україні - 5283, а кількість україномовних державних шкіл у Росії - 0. Вузи, в яких навчаються російською мовою в Україні - всі, а вузи, в яких існує навчання українською мовою в Росії - 0. Кінотеатри з демонстрацією фільмів російською мовою в Україні - всі, проте кінотеатри з демонстрацією україномовних фільмів в Росії - 0. Книгарні для продажу російської літератури в Україні - всі, однак  книгарні, де продавалися б українські книги в Росії - 1(в Москві). Кількість російських театрів в Україні - 18, хоча кількість українських театрів у Росії - 0.

2007 рік. Рік виборчих перегонів, а відтак - питання мови, яким маніпулюють наші чиновники, немов своїми підлеглими. Ми, повнолітня нація, не лише цьогоріч ставимо пам'ятники катам, що ганьбили нас, ми не лише одягаємо вишиванки для різнобарв'я у фотокамерах, а й можемо терпіти те, що у єдиній україномовній гімназії на ціле місто Севастополь на одне місце претендує аж 12! учнів, тоді, коли на Сході претендують бути побитими абсолютно всі, хто розмовлятиме рідною мовою.  Любі наші чиновники, а чи йдеться тут про всебічний розвиток української мови та вільний розвиток мови національних меншин, як це зазначено в Конституції?! Хоча основний документ просмолений радянщиною, та і він не виконується вами як слід!

Нещодавно ми відсвяткували своє 16-ліття. Майоріли синьо-жовті прапори, лунали схвальні вигуки із помітним російським, англійським чи грузинським акцентом: "Слава Україні!" Здається, всього досягли, чи не так, любі наші чиновники? Проте, якщо повнолітня людина є самодостатнім громадянином, то ми абсолютно не є такими, адже й досі не можемо визначитися, хто ми: а чи окр′аїнці, чи малороси, а чи свідомі українці нашої (вибачте за тавтологію) української  нації? Насьогодні ми, народ України, вкарбовуємося у пам'ять історії лише як паралізована істота, яка  все розуміє, але на жаль, на неї не звертають уваги, бо вона німа і вважається непотрібною у суспільстві. Історія нашої з вами хвороби, дорогі чиновники, вже столітня, перейшла стадію загострення і підходить до процесу  гниття. А вся проблема у тому, що ми розуміємо нашу святиню, те, що нас  поки єднає, лише як засіб спілкування, котрий виконує комунікативну функцію. Насправді ж ми не станемо тією єдністю у державі, про яку зараз так модно говорити, поки не усвідомимо, що мова - це одна з не багатьох цінностей, ні в кого не позичена, не "зліплена" нашвидкуруч, а та, яка впродовж століть жила у селах, у бідних, закурених хатах, на вустах багатьох, дозрівала, аби згодом розцвісти пишним цвітом і засіяти на увесь світ. На жаль, ми ще з вами не засіяли...поки що ...

Глибина нашої зрусифікованості вже сягнула, напевно, ядра Землі, тому що навіть "політична еліта" в обличчях Азарова, Януковича і Ко, сталінського до крові пана Симоненка, із вітром у голові зграї вітренківців,   не лише не може обійтися без русизмів, вимовлених так-сяк, а й займається словоблудством. Особливо таку тенденцію спостерігаємо під час виборчого процесу, позаяк убогі програми для виборців не можуть запропонувати нічого розумнішого, як другу державну мову. Напевно, думки наших чиновників настільки поліглотичні, що вони вестимуть свої справи відразу на кількох мовах. Це, до речі, відбувається і зараз, тому більшого глузування  над державною вже і не може бути. Чого варте мовне каліцтво пана Плюща, досвідченого політика, який користується мовним багатством, як недосвідчений комбайнер! Хоча ми, смертний народ, можемо пригадати нашим урядовцям рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року про те, яка мова є обов'язковим засобом спілкування при здійсненні повноважень органами державної влади та місцевого самоврядування.

Що ж є причиною такого стану речей?  Білінгвізм, відсутність національної свідомості чи прагнення виглядати "крутими"? До речі, слово "крутий", що донедавна мало значення "нерівний, непологий", зараз набуло ще однієї дефініції. "Крутою" вважається і людина, яка має будинок із усіма зручностями, автомобіль, а ще послуговується словами, що засмічують український лексикон. Невже ми, український люд, повинні мати за зразок саме таку особу, на яку повинні вказувати своїм дітям як на взірець чистоти духу? Ще в кін. ХІХ - поч. ХХ ст. відомий історик, вчений, мовознавець, духівник Митрополит  Іларіон, знаний в миру як Іван Огієнко, вважав, що в кожній національній культурі мова найкращого письменника є зразком для наслідування. Так було з творами Пушкіна в Росії, так - і з творами Шевченка в Україні.  То кого ж нам слухати - "талкову рєчь" осучасненої еволюцією людини чи особистості, яка присвятила себе науці та релігії? Чи, можливо, треба прислухатися до розумної репліки соціаліста Василя Волги, депутата попереднього скликання ( на щастя, не теперішнього), який на запитання, чи потрібно захищати рідну мову, відповів: "Українську мову треба захищати так само, як і російську, болгарську, румунську, угорську." Відразу хотілося б відповісти панові Василю, що "так само" захищати не можна. На однаковому рівні треба захищати всі мови, окрім української. Рідну  у цивілізованому суспільстві і боронити не потрібно, бо вона повинна текти у нашій крові, перебувати у нашій свідомості та підсвідомості. У нашому ж суспільстві, напівцивілізованому, це є болючим, актуальним питанням, яке вимагає швидкої реакції та глобальних дій з боку тих, хто не " талкаєт рєчь", а працює на знищення  мавпячого інтелекту  у деяких, а почасти і вельми солідних людинок.

ХХІ століття. Україна. Крокую вулицею міста, чепурна незнайомка запитує, "как дайці да почьти", згадую, що хотіла зазирнути у новий магазин, але назва "Обувь" відбила це бажання. А вже сльоза не втрималася тоді, як  у маршрутному таксі з української радіостанції виспівувала (чи виспівував): "А я только с мороза... " Невже ми, століттями гноблені, не заслуговуємо мати у своїх душах по одній іскрі любові до себе,  не до манекенів, якими керує будь-хто і ви, любі наші державні мужі, а до себе справжніх, первісних, не підпорчених цивілізацією, часом та грішми! Первісні ж люди завжди були відвертими, вірними  і обов'язково чесними із собою.

А чи знаєте, шановні наші чиновники,  яку роль виконувала трибуна для  ораторів у античні часи? Вони аж ніяк не клали туди  брудні папірці із дифірамбами підлій брехні чи скаліченій правді, як це робите ви. Доповідачі інколи  ховалися за трибуну , тому що у їх  кидали гнилими овочами чи фруктами, аби виявити обурення. Уявіть собі, скільки гнилиць витрачає український люд, аби (поки що) в думках не погодитися з вами! Хай простить вас народ України і всі, хто хоча б поглядом приєднався до створення нашої кволої, проте вільної нації!!!

Ірина Хілько,

ВО "Свобода"