Постановка проблеми.Різним чином можна класифікувати мотивацію вчинків спільнот та особистостей. Для цілей нашого розгляду підходить поділ мотивації на мотивацію процесу та мотивацію кінцевого результату; мотивацію досягнення успіху та мотивацію уникнення невдачі: мотивацію повноцінного буття та мотивацію виживання. На наш погляд другий складник кожної із вищеназваних дихотомій передбачає привласнення та трансформацію у смисл індивідом дефіцітарної вартості, орієнтованої на збереження рівноваги із світом, і не передбачає як ризику, так і поступу; в той час як перша сторона дихотомії передбачає привласнення та трансформацію у смисл особистістю надособистісної вартості (Гідність, Честь, Нація: Свобода, Справедливість, Відповідальність; Людина, Добро, Любов; Краса, Істина, Творчість; Віра, Трансцеденція, Бог), орієнтованої на пасіонарне Служіння надособистісному смислу, добровільне порушення рівноваги із світом, ризик аж до втрати життя і разом з ним безкорисливе творення нового. Лише коли ієрархію смислів особистості очолює надособитісний смисл ця особистість здатна до творенні принципово нового, бо творчість вимагає Діалогу, Індивідуальної Свободи, Ризику, Порушення наявної рівноваги із світом, Інтуїції, Породження Життєвого Акту та Персональної Відповідальності.

Розгляд проблем.Спробуємо покласти вищесказане на реалії буття України у світі. Між такими уявними спільнотами як етнос і нація є суттєві відмінності, хоча це різні ступені розвитку одного народу. Витоки українського етносу губляться у віках, бо постав він в історії спонтанно та поступово. Однією із суттєвих ознак етносу є ототожнення себе його членами з рідною уявною спільнотою на основі переживання подібності стереотипу поведінки та на підставі оцінки цієї схожості представниками сусідніх етносів.

Традиційний стереотип поведінки типового члена етносу задається ментальністю як культурним безсвідомим, котре стихійно виробляється віками історичного проживання етносу на конкретних теренах, при певних історичних обставинах, базується на колективному безсвідомому.

Серед ознак ментального етнічного стереотипу (культурне безсвідоме) найважливішою є мова, саме вона слугує першою причиною етнічного самоототожнення та стає підставою для переживання членами етносу "Ми-група". В часи тривалої бездержавності саме мова зберігає майже всю етнічну культуру, саме тому першими творцями української авторської культури та Національної Ідеї були письменники.

Історично український етнос витворив два ментальних типи етнічних українців: активного "козака" з ведучими сенсами в ієрархії смислів "Свобода" та "Честь", котрим він усе своє життя пасіонарно та активно служив аж до можливості втрати життя за їх збереження, та соціально сонного "селянина", котрий мав ведучими сенсами в особистісний ієрархії смислів "Життя" та "Адаптація", субпасінарно та пасивно прагнув вижити при будь-яких обставинах, тому уникав радикальних дій проти несправедливості. Типові якості "духовного селянина" - "де два українці, там три гетьмани", "кожний за себе, а один Бог за всіх", "береженого і бог береже", "якби знаття", "моя хата скраю". "якось воно буде", "я так і знав", "забув", "запізнився". "Селянин у душі" дійсно століттями надіявся на те, що його "воріженьки згинуть як роса на сонці" без його активної участі. Всі колонізатори України нищили та перекуповували пасіонарних козаків і культивували покірних та працьовитих селян. Наперекір несприятливим обставинам, котрі творили "наші воріженьки", активний складник українського етносу відтворювався у нових поколіннях у вигляді етнічної еліти, хоча у невеликих кількостях, явно недостатніх для зміни ментальної парадигми всього етносу в напрямку його трансформації у націю.

Вершиною досягнень української етнічної еліти були: активні дії Запорізької Січі, визвольні змагання під орудою Богдана Хмельницького, творення гетьманської держави та Києво-Могилянської академії, поширення грамотності на все населення Гетьманщини, постачання обрусілої творчої інтелігенції до метропольної Росії для забезпечення її культурного розвитку у вісімнадцятому, дев'ятнадцятому та двадцятому століттях.

Етносом народжуються, а нацією стають і, не без зусиль. Нація є категорією авторською. Етнічна еліта творить якісну культуру і національну ідею, в якій проповідує єдність долі представників етносу і, при умові осягнення національної держави, щасливе майбутнє. Творцем національної ідеї та української нації став Тарас Шевченко.

Націю творить еліта. Українська еліта завжди була переслідуваною, тому малочисельною та непрестижною в порівнянні з елітою націй-поневолювачів; що є однією із причин повільного творення української нації.

Така уявна спільнота як нація має найхарактернішою ознакою свідоме ототожнення пересічним членом себе із нацією як великою уявною референтною групою на основі привласнення авторської національної культури та закладеної в ній національної ідеї, котра полягає в усвідомленні цим членом нації спільної історичної долі з цією уявною групою, у зайнятті національною ідеєю місця ведучого сенсу в ієрархії смислів цього пересічного члена нації, у пасіонарному прагненні цього члена до досягнення рідною нацією достойного місця серед інших націй світу, у породженні ним життєвих актів, котрі реалізують національну ідею як його ведучий особистісний смисл. Для окремого члена уявної спільноти нація стає міцною базою для однієї із малозмінних соціальних ідентичностей та важливим детермінантом життєвого статусу.

Російська метрополія небезуспішно докладала всіх зусиль(аж до ліквідації державної автономії та закріпачення у вісімнадцятому столітті, до заборони української мови в дев'ятнадцятому столітті та до фізичного знищення національної еліти у двадцятому столітті) для стримування переходу українського етносу в якісно вищий стан нації, котра може розпочати боротьбу за свою державну самостійність. Асиміляційна політика метрополії щодо українців мала певні успіхи, але до остаточної акультурації було ще далеко. Успіх русифікації українців був обмежений входженням українського етносу одночасно у дві держави, друга із яких не була тоталітарною і мала певні конституційні гарантії прав людини. Другою державою, в котрій компактно проживав український етнос, у дев'ятнадцятому столітті була Австро-Угорщина, а в першій половині двадцятого століття такою країною була Польща.

Після Тараса робота по творенню нації пішла двома лініями. Першою стартувала лінія Михайла Драгоманова, в котру входять соціал-демократи та націонал-демократи, котра ставила соціальні успіхи вище національних, не акцентувала на міжнаціональних відмінностях, задовольнялася внесенням через засоби культури у психіку пересічних етнічних українців переживання їх ментальної спільності, остерігалася радикальних дій, зосереджувалася більше на культурницькій роботі, вершиною її домагань було осягнення автономії для України в рамках імперії. Пізніше розпочала свою боротьбу за Самостійну Україну лінія Миколи Міхновського, в котру входили націоналісти, котра чітко відрізняла українців від росіян та поляків, працювала над розвоєм нації, дбала про усвідомлення пересічним українцем себе борцем за право України на державне самовизначення, готувала національну еліту до рішучої борні за повну незалежність та до розбудови ефективної української національної держави.

Перші визвольні змагання очолили представники лінії Драгоманова (М.Грушевський, В. Винниченко, С.Петлюра), котрі, будучи провідниками Центральної Ради, в угоду Тимчасовому Уряду Росії не підтримали у Києві повстання організованих Миколою Міхновським двох українських полків імені Павла Полуботка та імені Богдана Хмельницького, які в одну ніч оволоділи містом; демобілізували кількохмільйонну армію, котра українізувалася на фронтах першої світової війни після Лютневої революції 1917 року; відмовилися від послуг сформованого із австро-угорських військовополонених чехословацького корпусу; добивалися у Тимчасового Уряду Росії лише автономії України; виставили на смертний бій під Крути проти радянської армії Муравйова трьохсотенний студентський курінь; прийняли Четвертий Універсал, котрий засвідчував незалежність Української Держави, лише лід тиском обставин, бо з недержавними українськими урядовцями антиантантівські держави (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) відмовлялися укладати угоду про окупацію України; втратили найсприятливіший час ентузіастичного національного пробудження, тому потерпіли поразку у борні, чим допустили поневіряння рідного народу (голодомори, репресії, війни) в окупованій Радянській Україні.

Після невдалої для України громадянської війни учасник визвольних змагань і продовжувач лінії Миколи Міхновського полковник Євген Коновалець організував на теренах Західної України, яка в результаті поразки самостійників відійшла до Польщі, підпільну патріотичну Організацію Українських Націоналістів, котра рішучими діями продовжила роботу по творенню української нації і боротьбу за Українську Державу.

Історичною причиною довговічних ходінь по муках українського етносу стала розмитість чи дифузність етнічної ідентичності у досить великої частини цієї великої уявної групи, що засвідчує неповноту переходу українського етносу у якісно вищий стан нації. Коли між українським і польським етносом чіткість етнічної ідентичності підкріплена ще і входженням у різні релігійні конфесії, то межа між українською та російською ідентичністю розмита у етнічній ментальності досить великої частки українського етносу в силу кількох причин, основною із яких є віковічна політика російської метрополії на асиміляцію українців в склад російської нації. Асимільовані та маргінальні українці нині часто мимовільно, а частина з них свідомо та навмисно, складають "п'яту колону" російського імперіалізму та шовінізму, котрий хоче розвивати російську культура та державу на чужій етнічній території.

Умовно, для кращого розуміння нинішньої міри переходу українського етносу у стан нації, етнічних українців можна поділити на три групи: "українців", "хохлів" та "малоросіян". Українці характеризуються високим рівнем національної свідомості та бажанням боротися за ефективну національну державу. "Хохли" переживають себе етнічними українцями, але їм, до пори та до часу, байдужа доля України з причини нерозуміння залежності своєї долі від ефективності національної держави. "Малоросіянами" стали ті етнічні українці, котрі за радянської влади ототожнювали себе з новою уявною спільнотою "радянським народом", який ідентифікував себе з російською культурою та розмовляв російською мовою.

В дев'ятнадцятому та двадцятому століттях на руїнах імперій Європи та Азії нові держави творили викликані до життя елітою нації, котрі, будучи великими мобільними уявними спільнотами, добивалися спочатку автономії, а потім і незалежності. Нація етнічного походження постає на основі етнічних ознак (міфів, мови, релігії, переживаної стереотипної ментальності, території) в часи прискорення індустріально-інформаційно-демократичного розвитку людства; вона претендує на місію єдиного виразника смислів своєї уявної спільноти; на право господаря єдиних культурних, територіальних і політичних рамок; роль учасника світового соціально-історичного процесу. Всі нові національні утворення прагнули "націоналізувати", в рамках можливого, внутрішнє життя країни через підтримку національної культури(мови, освіти), демографії, економіки, політики; Україна та Білорусія в цьому відношенні є винятком з причини недосформованості титульних націй. Відставання в націєтворенні українців та білорусів від росіян та поляків спричинене колоніальною політикою метрополій, котра проявлялася блокуванням культурно-політичного розвитку своїх слов'янських братів.

Національна меншина в національній державі є динамічною позицією уявної групи громадян, котра, відкрито підкреслює та вимагає від держави, громадянами котрої являється, визнання своїх відмінностей від титульної нації, та на цьому підгрунті домагається певних культурних та політичних прав. В нинішній час держава-спадкоємниця колишньої метрополії досить часто заявляє про членство національної меншини відмінної від титульної нації нової держави в своїй, колись метропольній, нації і вважає себе відповідальною за долю цих національних співвітчизників. Українці були меншиною в Радянському Союзі, котрий, завдяки попереднім визвольним змаганням, формально допускав існування Української Радянської Соціалістичної Республіки, але жорстоко боровся з "українським буржуазним націоналізмом". Росіяни були фактичною титульною нацією в Радянському Союзі, так як їх культура була панівною і їм найбільше довіряла держава. В незалежній Україні одинадцятимільйонна російська меншина зазнала фрустрації, так як втратила статус фактично титульної нації та була відмежована кордоном від рідної метрополії. Росіяни випередили українців, в силу довготривалої державної підтримки, в справі творення нації, тому в незалежній державі "Україна" вони виявляють велику соціальну мобільність та наступальну агресію.

Хоча українська влада заявляє про державний курс на міжнаціональну гармонію і на гарантію певних прав національних меншин та про своє прагнення будувати громадянське суспільство і забезпечити рівні права громадян, в дійсності російська меншина в силу інерційності свого панівного положення, своєї кращої соціальної мобільності та підтримки Росії претендує на місце другої титульної нації, а в силу величезного розриву між масою бідного населення та невеличкою купкою багатої страти можливості доступу до влади і захисту своїх прав у багатих незмірно більші.

Під час другої світової війни, затіяної двома міжнародними бандитами і диктаторами тоталітарних режимів Йосипом Сталіним та Адольфом Гітлером, Організація Українських Націоналістів підняла на боротьбу за "УКРАЇНУ: НАЦІЮ І ДЕРЖАВУ" УКРАЇНСЬКУ ПОВСТАНСЬКУ АРМІЮ, котра в надзвичайно несприятливих умовах "між молотом та ковадлом" більше десятка років організовано воювала проти ворогів української незалежності. На патріотів та на їх родини окупаційна влада кинула усю силу державного репресивного апарату. Засоби масової інформації Радянської України створили для населення Східної України з патріотичного вояка Української Повстанської Армії образ бандита, котрий втокмачили в ментальність "малоросіян" та "хохлів".

Національний зміст вимагав відповідної собі форми і в кінці двадцятого століття постала Українська Незалежна Держава, але цього змісту виявилося замало і державна форма почала наповнюватися неукраїнським (а часом і антиукраїнським) змістом.

Націоналізм як ідеологія спрямований на зміну наявного статус-кво уявної спільноти, а як настрій еліти виявляє себе незадоволенням мірою ототожнення членами уявної спільноти з національною ідеєю, або мірою реалізації національних смислів в політиці держави чи в її політичних інститутах. Націоналізм елітних членів недержавної нації спрямований на боротьбу за державне втілення нації, а націоналізм членів титульної нації може спрямовуватися закінчення становлення нації та на наповнення держави національним змістом; це два послідовні ступені націоналізму. Український націоналісти, які в історії становлення української нації і держави репрезентують лінію Миколи Міхновського, достойно боролися за державність української нації, але виявилися не готовими до політичної боротьби за наповнення здобутої Української Держави національним змістом. Вони, з причини партійної роздробленості, виявилися нездатними навіть освоїти правий електорат; їх потенційні виборці часто голосують за іншу політичну силу тому, що бояться марно втратити свій виборчий голос.

Український націоналізм в Україні та російський шовінізм стосовно України є спрямованими один проти одного та конфліктними; перший спрямований всередину власної держави та до рідних теренів і громадян, в той час як другий скерований назовні власної держави, до чужих територій та громадян.

Фактична відсутність на українській політичній арені правих державницьких сил відкрила новий смутний час, нову "Руїну". Були в українській історії ще гірші часи (наприклад, голодомори), але підліших за нинішні ще не було. "Національна ідея не спрацювала" заявив колись, в часи свого президентства, Леонід Кучма, а коли так, то все дозволено, і розпочався кучмізм як нищення українського змісту державності, як "дерибан" державного багатства, як масове вимирання українців та виштовхування в масову трудову еміграцію.

Коли Україна знову здобула незалежність до влади знову прийшли представники лінії Драгоманова, котрі репрезентували "хохлів" та "духовних селян", тому знову втратили найсприятливіший для радикальних змін час; відмовилися вважати нову Незалежну Україну правонаступницею Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки та Карпатської України, тому не визнали радянську владу окупаційною; не визнали ОУН-УПА воюючою стороною, тому вояки УПА досі не є народними героями, а бандитами, котрими лякають населення русифікованих місцевостей; не провели люстрації правлячої комуністичної верхівки та працівників репресивних спецслужб; посоромилися своєї самоназви "українці" і Державному Гімні замінили це слово на "молодії"; віддали інформаційний простір України антиукраїнським силам; дбали про те, щоб національні меншини жили краще від титульної нації; діючи за принципом "розділяй і владарюй", акцентували на відмінностях Сходу і Заходу, та під димовою завісою регіональних, релігійних та мовних протистоянь організували грабунок рідного народу приватизацією на користь мізерної космополітичної та колабораціоністичної меншості, з якої витворився нині правлячий клас олігархів; не усвідомлюючи національних смислів та не маючи чіткої мети розтринькали здобуту незалежністю України та на Майдані довіру народу, без боротьби здали всі осягнуті сильні позиції та передали левову частину влади переможеним на Майдані ідейним "малоросіянам" з Партії Регіонів.

Фактично представники лінії Драгоманова є етнічною, але не національною, елітою, існування котрої не заперечувала окупаційна радянська влада, бо не відчувала від неї загрози для своєї політики перетворення українців у так званий "радянський народ", котрий привласнив собі російську ідентичність. Ця, за радянських часів, колабораціоністична, еліта не була в рядах дисидентів-правозахисників та "націоналістів-бендерівців", не зазнала переслідувань з боку репресивних державних органів, чітко усвідомлювала свої приватні смисли, тому прибравши до рук владу, із виборчої згоди денаціоналізованого електорату, більшість якого, будучи запрограмованими безальтернативними радянськими засобами масової інформації, як нечистий хреста боялася клятих "українських буржуазних націоналістів", заходилися "дерибанити" державну власність.

За Свободу України "душу і тіло" клали представники лінії Міхновського, але проривалися до влади та нищили можливості розвитку нації і держави репрезентатори лінії Драгоманова з тої простої причини, що не розуміли важливості становлення Української Нації для розвою Української Держави. Перевага лінії Драгоманова над лінією Міхновського в боротьбі за владу в Україні забезпечена кількома причинами, першою із яких є довготривале нищення окупаційною владою послідовних та радикальних українських патріотів, котрих вона обзивала українськими націоналістами. Тавро "український націоналіст" як у Російській Імперії, так і в Радянському Союзі ставило людину поза захистом закону, тому відтворення національної еліти відбувалося неефективно.

В силу послідовної державної боротьби Радянського Союзу з "українським буржуазним націоналізмом" в час здобуття Україною своєї незалежності національна еліта, котра трималася лінії Міхновського, була в малій кількості та у невисокій якості, що виявило себе роз'єднаністю правих політичних сил, котрі не змогли використати можливості правого електорату, тому допустили у змаганнях за владу в Україні перемогу лінії Драгоманова над лінією Міхновського, чим привели до влади кучмізм, котрий продовжив геноцид українського народу приватизацією народного багатства на користь невеличкої кучки космополітичних олігархів, з котрих витворився правлячий клас нинішньої України. Новітній геноцид виявив себе зменшенням населення України майже на п'ять мільйонів, з причини різкої переваги смертності над народжуваністю, та трудовою еміграцією з України, яку оцінюють до семи мільйонів.

В ментальності великої маргінальної частки українського етносу зростає велика боротьба української та російської ідентичностей, котра не рефлексується в засобах масової інформації, в психіці безініціативної "так званої еліти", в деклараціях "ніби правоцентристських" парламентських партій. Українська ідентичність у Незалежній Україні беззахисна. Ідентичності вибирають. В боротьбі за свій електорат українська ідентичність в незалежній Україні часто виявляється непрестижною. Втрата "критичної маси" української ідентичності населення країни становить загрозу існуванню держави "Україна", але питання збереження української ідентичності не хвилює правлячі кола та державні інститути, в тому числі і Раду Національної Безпеки України на чолі з Гарантом Конституції Президентом України. Незалежна українська держава може законно і легко підтримати українську ідентичність багатьма способами, насамперед своїми економічними і культурними успіхами, але завдяки тому що в урядовців з лінії Драгоманова ієрархії смислів очолюють приватновласницькі сенси керована ними Українська Держава досі не є ефективною та престижною.

Незалежна Українська Держава, при умові приходу до влади лінії Міхновського, могла плідно використати сензітивний період національної ейфорії та масового національного ентузіазму для переходу маргіналів до української ідентичності та для прискорення остаточного переходу всього українського етносу в Українську Націю; для цієї метаморфози вона мала не допустити зневіру народу в турботі влади про його долю, визнати радянську владу окупаційною, провести люстрацію державних чиновників, здійснити приватизацію промисловості на користь широких верств населення, ввести державну українську мову обов'язковою для використання на державній службі, перевести державну освіту на державну мову, утвердити український правопис 1927 року замість колонізаційного правопису 1933 року (який максимально наблизив українську мову до російської), визнати ОУН-УПА воюючою стороною. Українська влада в руках лінії Драгоманова зробила все навпаки, чим породили нескінченну всезагальну кризу, в якій весь п'ятнадцятирічний період незалежності перебуває Українська Держава.

Висновок.Українці досі імперативу свого Державного Гімну "Душу і тіло ми положим за нашу Свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду" ще не виконали, але є підстави надіятися що вони це ще зроблять. Ми маємо запізнілий світанок Української Нації, а не її вечір, тому що уже існує Українська Держава. Державна форма прагнутиме наповнитися національним змістом. Зміст прагне увійти у відповідну йому форму, але і форма активно творить відповідний собі зміст. Маємо уже Українську державу, мусимо виростити повноцінну Українську Націю. Коли українці не хочуть бути населенням третьорозрядної країни і сателіта сусідньої держави, ринком дешевої робочої сили та ринком збуту неякісних чужих товарів; коли вони не хочуть, щоб їхні діти шукали щастя по світах, то мусять перемогти в собі раба чужої культури та ідентичності, стати повноцінною нацією, котра відбувається господарем у своїй країні, "запанувати у своїй сторонці". Прискорити процес націєтворення може лише прихід до влади в Україні представників лінії Миколи Міхновського, котрі досі є пасіонарними служителями Української Національної Ідеї, яку вони трансформували в найзагальніший ведучий сенс власних ієрархій смислів.

Олексій Петрович Колісник,

кандидат психологічних наук, професор,

завідувач кафедри загальної та соціальної психології

Волинського державного університету імені Лесі Українки,

член Волинського обласного комітету ВО "Свобода"