Свій виступ хочеться розпочати словами відомої української письменниці Ліни Костенко, котра декларуючи власну позицію українського патріота, заявляє: "Хто вам сказав, що я повинна встати з колін, я ніколи не стояла на колінах, а ті, хто стояв, нехай і піднімаються".

Звичайно, донедавна так могла сказати невелика когорта справжніх українців, справжніх патріотів, котрі на весь голос могли заявити власну позицію. Проте так не могла сказати переважна більшість простих, звичайних людей тієї країни, що звикла бути під владою тиранів, що постійно намагалась звільнитись від будь-яких впливів, зокрема сусідніх імперій.

Врешті-решт Україні вдалося стати незалежною суверенною державою, проте державою невільних духом особистостей, за винятком знову-таки небагатьох справжніх патріотів, справжніх українців, яким передався свободолюбивий дух предків.

Донедавна в наших серцях панував рабський дух нації, яку навчили підкорятись власним катам, навчили спокійно, а подекуди байдуже спостерігати за тим, як розкрадається і нищиться могутня держава. Та все ж настав час, коли кожен з нас усвідомив, що потрібні зміни, що нас обдурюють і використовують, що нашою думкою абсолютно ніхто не цікавиться. Народ, який цілі покоління не виходив за рамки "маси", який втратив національне обличчя, спромігся повстати проти влади, спромігся повстати проти режиму і на цілий світ заявити позицію власної непокори.

Власне відбулось перетворення народу, внаслідок якого байдужі до політики люди, зневірені у власних силах, відчули себе повноцінними громадянами, відчули необхідність відстоювати ідеали правди і свободи.

І мені приємно бачити сьогодні в цьому залі тих, хто безпосередньо брав активну участь в поваленні старого кучмівського режиму, тих кому небайдужа доля нашої України, кому небайдужа доля нашої нації.

Проте кожному боляче і страшно усвідомити, що країна, а особливо її народ не відчув змін, які обіцялись на майдані. І це знову викликало зневіру, породило розчарування. Той, хто гордо міг би говорити про свою участь в помаранчевій революції, сьогодні соромиться цього. І таких людей дедалі більшає. Вони намагаються себе захистити словами : Я був не за "нову стару" сьогоднішню владу, я був проти Кучми, проти Януковича.

Однак ми маємо пам'ятати, що ми не повинні через зневіру впустити в серце байдужість, байдужість за долю України, своєї нації. Навпаки, ми повинні стати мудрішими, стати сильнішими духом, згуртуватися і не дозволити знову поставити себе на коліна. Ми не повинні дозволити перемогти себе. Для цього кожен з нас повинен твердо сказати: я - українець, я патріот своєї нації, я ніколи не дозволю зганьбити ім'я України.

Звичайно, кожному з нас прикро усвідомити ілюзорність помаранчевої революції та усвідомити реальність, в якій Україна залишилась такою самою, в якій майже нічого не змінилось.

Особливо лякає відсутність кадрових змін. У виконавчій та законодавчій владах, за винятком кількох осіб, залишились ті ж люди, яких лагідно можна назвати пристосуванцями, котрі з легкою душею і серцем міняли червоний прапор на синьо-жовтий, які уже професійно перефарбувались в помаранчевий колір, котрі швидко змінили партію, партійний квиток, і як завжди залишились патріотами, вірніше псевдопатріотами. Виникає питання: Хіба такі люди можуть боронити інтереси країни і нації, якщо в їхніх серцях ніколи не було України, а домінувало поняття перспективи, поняття кадрового росту при будь-яких владах та власної вигоди.

Кожен з нас запитує себе: чому ніхто не несе відповідальності, чому гучні гасла помаранчевої революції: "Бандитам тюрми", "Не словом, а ділом" залишилися поза кадром. Це дуже просто. Хіба хтось може покарати сам себе, хіба хтось може відкрити на себе кримінальну справу, хіба хтось може звинуватити себе у корупції, розкраданні та пограбуванні країни, хіба хтось може відкрито сказати : я фальсифікатор і не маю просто морального права займати певну посаду. Звичайно ні. Цього ніхто не може зробити. Такі люди можуть лише заявляти про репресії проти них, зробити з себе безневинних жертв і все. На більше вони не здатні.

А простий українець як був, так і залишається без роботи, що є дуже актуальним питанням для нашого міста та району. Молодь змушена поневірятись за кордоном, щоб виживати в умовах незалежної країни.

І уже, мабуть, ніхто не дасть відповіді: де поділися льонозавод, "ФерМаш", "Лучанка", чому фабрика "Динамо" - не прибутковіше підприємство? А найголовніше, навряд чи ми почуємо від прокучмістів: хто в цьому винен. Хоча всі прекрасно знають, хто, проте відповідальності за це ніхто не несе.

Говорячи про Рожище, хоч як це не сумно, це невелике магазинно-барне містечко. І найгірше від цього нашим дітям, які, окрім власних батьків, абсолютно нікому не потрібні. Вони не мають чим зайнятися, не мають де подітися, окрім як піти в бари. То хіба ж ми зможемо так виховати патріотів чи моральних особистостей? Звичайно, що ні. Від цього деградує дитина. А відтак деградує і саме суспільство, яке втрачає молоду силу, яке втрачає опору для формування повноцінної нації та розбудови держави, втрачає майбутнє.

Я думаю, що висловлю думку усіх присутніх в залі, що зміни можуть настати лише тоді, коли Україна стане справжньою національною державою з українською владною елітою. А нам українцям, говорячи словами українського науковця М.Жулинського, треба відкривати Україну в собі - тільки так можна подолати нав'язане нам імперіями відчуження від свого "Я", від своєї культури, віри, традицій, історії, духовності. Тільки за умови набуття власної Батьківщини можна подолати комплекс меншовартості та національної неповноти.

І тому ми повинні усвідомити, що ми українці, що ми повноцінна українська нація, що Україна повинна належати українцям, що ми повинні об'єднуватися не з тими, хто декларує національну державу, а не з тими, хто її реалізує.

Олена Гайда,

голова Рожищенської районної організації ВО "Свобода",

виступ на презентації "Програми захисту українців"

у м.Рожище